«Солдат. Всім, хто мене чує, всім, хто мене бачить, – здоров'я бажаю. Я, шановні панове, відставний солдат. Служив я в царя Салтана, воював, кров проливав і вийшов мені термін. Сам цар Салтан наказав мене додому відпустити. І я пішов додому, а дійти не можу. Або не туди загорну, або не в свою справу замішаюся. Серце у мене неспокійне, солдатське. Ось, наприклад, узяти: дорога моя стороною цей ліс оминала. А я візьми - та прямо в саму хащу. Щось він мені дуже чорний здався, ліс. А ну як, гадаю, там баба-яга народ ображає! А я стороною пройду, по гладенькій доріжці? Ні, аж ніяк не можна. Та й ліс! Сім днів крокую - жодної живої душі не зустрів. І тихо-тихо навколо, як на морському дні. Листя не шарудить. Птахи не кричать. Звірячих слідів не видно. Так і чекаєш - виповзе на тебе або змій лісовий, або ще небачене, нечуване, яке тут все живе розлякало. (Схоплюється). Ось, ось воно! Крадеться, крадеться легкими кроками. Повзи, повзи! До мене раптом не підповзеш! Я ворога за версту чую. (Вдивляється в хащі.) Ах ти, горе-гірке! Сорочка за кущами біліє. Як це? Ах ти! Ай ай ай! Хлопчик по лісі бреде один. Хто ж це його сюди відпустив, у таку глуху погану, в темну хащу? Хлопчик, а хлопчик! Іди сюди, не бійся! Здорово, сирота!..»