Ніхто точно не знає за що нас, студентів Веронського університету, прозвали «Королі нічної Верони», але як би там не було, він мав рацію. Ось уже багато років з нами побоюються зустрічі найвідчайдушніші представники злочинного світу Верони. Ще б пак, хто наважиться зв'язуватися з ордами озброєних шпагами, рапірами чи довгими кинджали, що гуляють вечорами вулицями, горлачи своє непереборне «Королі нічної Верони, нам не писані закони…»? Немає вже, кого-кого, а ідіотів серед нашого криміналу не було — не виживають, бідні. Лише один хлопчина років п'ятнадцяти на ім'я Паоло Капрі здавався зайвим у нашій веселій кампанії. Його всі зневажали, а дехто відкрито ненавидів, хоча раніше ніхто не міг запідозрити його у упередженому ставленні до когось із братів-студентів. Здавалося, тільки я нічого не маю проти нещасного Паоло і єдиний хто не придумав би йому якесь образливе прізвисько. Я був єдиним другом Паоло Капрі і саме через нього вплутався в ту саму справу, про яку хочу вам розповісти. А почалося все якраз, коли я повернувся з літніх канікул. У повісті використаний фрагмент із рок опери «Ромео та Джульєтта» («Королі нічної Верони»).