Автор ділиться своїм досвідом переживання духу Індії: «єдиної справжньої теократії» — строкатого та різнорідного краю, який невимовно поєднується потоками дихання богів. Віддалений куточок на відшибі історії, де протягом часу ніби вичерпується — і тому Індія продовжує зберігати мрії та видіння про те, що було насамперед: до людини, до історії, до початку часів. На недоступних гірських престолах тут, як і раніше, живі боги, які принесли істину Ззовні. Мудрий монолог про те, як далеко доводиться зайти, щоб знайти і побачити те, що завжди було з тобою, виконаний мовою піднесеної поезії, що сплітає символи в багатогранні діаманти, що нанизуються на струну мрії про Абсолютне — всі найтонші пасма світу знаходять єдиний напрямок. >