«…Макс зіщулюється, ковтає гіркоту, що скупчилася на мові. Йому раптом стає цікаво, чим пахне ця густа вода, яка вона смакує. Чи холодне повітря під стелею печери? Який навпомацки сірий, схожий на попіл пісок між каменями? – Лу! – кличе він знову, і вода морщиться, наче складки захисного костюма. Її тонкі струмені повзуть по каменях і сірому піску, неквапливо підіймаються по ногах Макса, обплутують герметичні стики, наче хочуть просочитися всередину. Макс навіть забуває дихати. Ущипнув би себе, та костюм заважає, закриває тіло повністю, від верхівки до п'ят. Через довгі секунди вода витікає назад у розлом, а Макс на ватяних ногах вивалюється назовні, до човника. Він дивиться на краплі вологи, що залишилися на штанинах і тепер сяють на сонці. Клянеться більше не зупинятися дорогою на базу. Не прилітати до печер, ніколи…»