«– От цікаво, – сказала Джойс Лампрієр, – не дуже хочеться розповідати цю історію. Сталася вона давно, точніше, п'ять років тому. І досі мене переслідує. Усміхаюся безтурботно, а в глибині душі все ще приховується жах. І дивна річ, в етюді, який я тоді написала, позначився цей стан. Коли ви бачите його вперше, перед вами просто малюнок крутої корнуолської вулички. Але якщо дивитися на нього досить довго, з'являється в ньому щось зловісне. Ніколи не виставляю його на продаж і сама ніколи не дивлюся на нього. Я тримаю його у майстерні подалі від очей…»