— Учі, — зліва почувся низький приємний баритон. Серце одразу забилося швидше. Володар голосу надто приємною особистістю не був. Принаймні поводився так. Давид Алієв. Одногрупник. Я обережно повернула голову у його бік. Обійшовся на підвіконня, склавши руки на грудях, дивиться на мене, хижо посміхається, оголюючи свої рівні білі зуби. — Давиде, ти щось хотів? — спитала я, ніби знаючи, що він нічого не хотів. Це триває вже чотири місяці з початку навчального року. Три роки уваги не звертав, хіба що синіми очима своїми іноді спопеляв, а на четвертому курсі раптом намірився поспілкуватися. Жодної конкретики. Але моє безглузде серце при його появі щоразу починало шалено стукати.