Творець неповторних Джівса та Вустера, шаленого Псміта, ексцентричних Муллінерів подорослішав. Тепер перед нами – зовсім інший Вудхаус. Він так само забавний, так само іронічний. Його історії так само смішні. Але у пізніх оповіданнях Вудхауса вже немає гротеску. Це зрілі твори досвідченого письменника, глибокого знавця людської психології. І сміється автор не стільки з безглуздих ситуацій, у яких опиняються герої, скільки з комізму самого часу, в якому їм довелося жити…

«…Відповіді не було. Він зателефонував знову, потім постукав. Мало того, він ударив у двері ногою. Ніхто не відгукнувся, і, рано чи пізно, він вирішив, що Майри немає. — сказав Фредді. Судячи з його слів, говорив він невпевнено, визначивши відразу, що Мевіс цю жінку б не схвалила. Інша порода. Очі блакитні, без окулярів. Зуби білі, рівні. Волосся – золоте. Мабуть, вставала вона пізно – до пів на четверту встигла надіти тільки халатик і домашні туфельки. Халатик, зауважимо, світло-рожевий, був суцільно покритий якимись птахами. Фредді вирішив, що це папуги-нерозлучники. Погодьтеся, що нареченому, який посварився з нареченою, не варто спілкуватися із золотоволосими особами в рожевих халатиках, усіяними яскраво-блакитними птахами. Проте ввічливість є ввічливість…»