«... Джип, що під'їхав до будинку, розбавив холодне повітря тиші гучними звуками музики. «Чергове безглуздя, зрозуміле тільки таким безмозглим людям, – посміхнувся він. – «Якщо кинеш ти Муму…» Господи, і як вони слухають це марення? Втім, вони і самі втілення цього марення!» Із джипа виліз хлопець. Коротка стрижка, рівні м'язи. Вродливий хлопець. Але ось очі у цього хлопця ... Зараз-то, в темряві, їх не видно. Але він пам'ятав. Він пам'ятав їхню безжальну сталь, холодну глузування. Він пам'ятав усе…Тому тремтячими пальцями стиснув револьвер, проклинаючи себе за ось цю хвилю страху і жалю, що накотила так раптово. Рівна потилиця. — Навіть у цьому я не можу тобі допомогти, — сумно пробурмотів чоловік з револьвером. – Навіть у цьому. Я не можу вбивати. Не вмію…»