Ж.М.Г. Леклезіо нещодавно став володарем Нобелівської премії з літератури, і природно, що різні його книги викликають зараз широкий читацький інтерес. Він не лише романіст, а й блискучий есеїст, свого роду поет есеїстики, і ця присвячена кіно книга — чудове підтвердження цього. Завсідники кіноклубів (яких чимало і донині) і просто кіномани із задоволенням виявлять, що західна інтелігенція «фанатіла» з приводу тих же фільмів, що показувалися на «музейних» переглядах у Росії. Віддавши належне німому періоду, Леклезіо розповідає і про свої враження від «Аккатона» Пазоліні, «Рокко та його братів» Вісконті, японського кіно та багато іншого. І плавно переходить до проблем набагато сучасніших — «Боллівуду» та феномену критичного соціального кіно в ісламському Ірані. Книга по-доброму захоплює і своєю амбітністю — це, по суті, поетична історія десятої музи, яку великий письменник пропустив «через себе».