Моя злість зростала з кожною хвилиною. Але я намагалася думати тверезо, правда нічого не виходило. Ідея прийшла сама собою: я схопила чистий листок та ручку з його столу. Почала судомно писати, Марат дивився на мене не розуміючи і, напевно, зло. Але мені було вже начхати. Простягаю йому аркуш і голосно говорю: — Підписуй! Марат бере аркуш паперу, читає і гнівно дивиться на мене. Мовчить.— Так, це відмова від дитини, яка не народилася. Ти все одно вважаєш, що він не твій. Підписуй! Я ось-ось розплачуся. Марат не рухається. Цієї секунди двері відчиняються і заходить Андрій. — Дорога? Марат бере ручку і з усього розмаху ставить підпис. Я хапаю аркуш із відмовою на дитину і біжу з усіх ніг з кабінету, втираючи сльози долонею.