«З самопалів стріляти спритності» – так формулювалася одна з професійних вимог до боєздатності московських стрільців, що включала вміння швидко і влучно вести вогонь. Незважаючи на це, стрільці від дореволюційних та радянських істориків надовго отримали ярлик «відсталих», які «втратили боєздатність» військ. "Відсталість" визначалася приналежністю стрілецького корпусу до збройних сил "старої" Росії. Армія Петра I, навпаки, вважалася «прогресивною», «передовою» та «боєздатною». Насправді ж вірність присязі, стійкість і вміла стрілянина, що були відмітною ознакою саме московських стрільців, за царя-реформатора стали обов'язковими для всієї піхоти. Прикладами стійкості та бойової виучки стрільців є численні військові походи та внутрішні конфлікти тієї епохи: оборона Могильова та Вітебська, штурм Динабурга, облога Риги, оборона Києва, битва під Вірками, штурм та облога Конотопа, битви під Конотопом та під Полонкою, битва і Суя, придушення Мідного бунту та повстання Степана Разіна, дві оборони Чигирина, битва на Стрільниковій горі, Кримські та Азовські походи, битва під Нарвою, битви при Ерестфері, Гуммельсгофі, під Салатами, при Якобшгадті, при Фрауштадті, під Кнець нарешті, переломна Полтавська баталія. Автор на основі багатого архівного матеріалу вперше досліджує боєздатність московських стрільців, їх участь у всіх основних битвах другої половини XVII – початку XVIII ст. Ця книга в деталях простежує розвиток московського стрілецького корпусу, чий величезний бойовий досвід став надбанням усієї російської піхоти епохи Петра Великого.