Том Уейтс — найкультовіший із культових музикантів сучасності. Він завжди йшов не проти і навіть не впоперек течії — жодної течії для нього ніби й не існувало. У 1970-і роки, в пору розквіту глем-року та стадіонного пафосу, він втілював собою романтику міського дна: під джазовий акомпанемент співав бітницькі балади про нещасне кохання і серце суботньої ночі в нетрях мегаполісу, про бродяги і стрип пуерториканці на дерев'яній нозі; та його улюбленим поетом був Чарльз Буковскі. У 1980-х, коли правили бал постпанк, з одного боку, і бездушна пластикова попса, з іншого, — звернувся до радикального арт-хаус-кабарі, винаходив власні музичні інструменти, співпрацював із визначними авангардистами нью-йоркської сцени. До 1990-х став безперечним еталоном творчої принциповості, і кожен його новий альбом досі сприймається як одкровення. Не менш успішно, ніж музична, розвивалася і його кінематографічна кар'єра: Уейтс написав саундтреки до ряду фільмів, сам знімався у Френсіса Форда Копполи, Джима Джармуша, Роберта Олтмена та ін. тридцять років, чи не з того самого дня, як він уперше вийшов на сцену лос-анджелеського клубу «Трубадур».