Як починаються війни — хто це знає достеменно? Напевно, найвищі головнокомандувачі, генерали та адмірали. Та ще й того боку, який нападає першим. У них є план. А ті, на кого нападають? Чоловіки, які сплять і не знають, що завтра їм треба стати солдатами? А що думають жінки, поряд з якими спокійно сопають їхні дочки та сини? Але що можуть знати і думати діти, які живуть у повній залежності від дорослих? Ну, звичайно, ми грали у війну і завжди перемагали ворогів. Ми сміливо кидалися в дитячі атаки проти таких самих, як ми хлопчаків, сусідів по вулиці. Але нічого ми не могли знати про те, що буде з нами, якщо нам оголосять: на країну напав ворог! Все відбулося дуже швидко. Батько пішов добровольцем у перші тижні, як почалася мобілізація — яке дивне і страшне слово. І ми залишилися з матусею, одні. І хоч у мене були бабуся й дідусь, але вони жили не так вже й близько і наша маленька кімнатка стала — як, втім, і була — нашим куточком, притулком, нашим місцем проживання, досить, все-таки, самотнім і безпритульним без батька. І все, що було зі мною, навколо мене і для мене стало мамою. Мама допомагала одягнутися, поки я був замало, годувала, зав'язувала в морози шарф, піднявши перед цим комір тоненького пальтеця, вела мене за руку в школу, та так вела, що я міг, як конячка, що недоспала, наполовину спати, пересуваючи все-таки ноги . Мама не любила говорити мені повчальні слова, це робила бабуся, коли опинилася з нами. Мама терпляче, часто мовчки, виконувала свої материнські обов'язки, про які я став думати, виявившись дуже дорослим, вона просто продовжувала життя, перш за все, моє, та й своє. Всього-навсього. А виявилося, що вона рятувала мене, робила те саме, що батько на війні, тільки цей порятунок не виглядав чимось незвичайним: матуся бігла до мене зі свого шпиталю, щоб якнайшвидше нагодувати, а, може, перш за все побачити, що я живий-здоровий і чекаю на неї. Мамочки моєї давно немає, і давно закінчилася страшна війна. Але чомусь я не можу забути навіть найдрібніших дрібниць, з яких складалося наше тилове життя у війну. Більше того, чим старше я стаю, тим ближче вони до мене наближаються. Наче хтось каже, нагадує мені: не забудь, не забудь! Розкажи іншим, новим людям. Ось я і пробую, вже вкотре, розповісти дітям нових, і, на жаль, часто байдужих часів про часи інші, гіркі, але й щасливі, коли ми були непереможними. І коли наші матусі рятували своїх синків. Пам'ятайте те, що з вами не траплялося. Знайте час, коли жили ще не ви... Альберт Ліханов