Вперше, коли я зустрів Еві Харпер, вона кинула мені в обличчя кремовий пиріг. Насправді це не було "зустрічкою" - я просто побачив її. Але більше було схоже на те, що ця дівчина ненавиділа все, що було зі мною пов'язане, висловивши свою думку на рахунок цього тим, що запустила в повітря кремовий пиріг. Так, він потрапив прямо мені в обличчя.

Під час нашої другої зустрічі, на урочистості, я й уявити не міг, що ця красуня в стрункій червоній сукні, від вигляду якої у мене перехопило подих - та сама « кинути-кремовим-пирогом» бандитка.

Я, звичайно ж, не зміг залишитися байдужим до того, як виглядала Еві, тому запросив її на танець. У відповідь на це міс Харпер гордо пішла, перед цим назвавши мене мерзотником.

Від мене втекла моя власна Попелюшка. Переслідувати її було поганою ідеєю. Ми не підходили один до одного. Але мене підкорили її вогненно-руде волосся і жвава натура. Я зник. Найвідоміший плейбой Чикаго нарешті закохався по самі вуха. Принаймні це було схоже на те, бо я не відчував жодної іншої жінки того, що я відчував до Еві… Вона була особливою…

Проблема в тому, що я не особливо довіряв жінкам. Фрейд, мабуть, сказав би, що вина за це лежала на моїй матері. Але Еві якимось чином вдалося зробити так, щоб я повірив їй… довірився. >Але, знову ж таки, як може хтось настільки невідповідний мені, виявитися настільки досконалим?