«У книзі, покликаній дати читачеві уявлення про Августина та його праці, необхідно висвітлити цю фігуру принаймні з трьох сторін: показати його як ритора (у тому числі простеживши за його освітою та становленням у цій якості), як філософа, який звів воєдино неоплатонізм і християнство, і як пастиря, який правив своїм єпископством напередодні розвалу Римської імперії. Крім того, слід торкнутися безперечного впливу його ідей на сучасників та наступні покоління. Розділити три ролі, які грав Августин протягом свого життя, дуже складно, але можна сказати, що вони частково відповідають трьом етапам його розвитку: почавши як ритор, він поступово перетворюється на філософа і закінчує свої дні церковним діячем. Іншими словами, спочатку Августин хоче ввести світ в оману, потім спостерігає за ним, а під кінець намагається з ним боротися». християнських поглядів. У його творі «Про місто Боже», якому я давно збираюся присвятити окрему книгу, коротко викладається розуміння давньою Церквою ходу історії. Фактично в цій праці робиться найсміливіша з усіх спроба виявити сенс історичного процесу в цілому і розпаду Римської імперії зокрема. Августин малює картину величезного масштабу, в якій всім і кожному відведено строго певне місце». Але це вираз настільки точно передає світовідчуття Августина, що обійтися без нього важко. Таке формулювання важливе й у історичному плані, оскільки Августин першим описав занепокоєння як основний стан людини, як її долю. Бог створив людину прямоходячою, і це підказка людині, де і як їй слід шукати свою мету. Люди не повинні, на кшталт безсловесної худоби, схилятися до землі. Так поводяться ті, що потурають своїм порочним пристрастям. Справжні ж люди покликані спрямовувати зрост вгору, тягтися душею до Господа. Лише в Бозі ми знаходимо «спокой» (quies), тобто свободу від пристрастей та бажань. І поки ми нарешті не постанемо перед обличчям Творця, серця наші будуть у «занепокоєнні» (inquietum est cor nostrum). Античні стоїки ідеалізували безпристрасність та «спокій» (tranquillitas). Але Августин не вважає спокій можливим чи гідним ідеалом — принаймні якщо говорити про земне життя людини. Тут, на землі, наші серця завжди відчуватимуть занепокоєння — і це цілком закономірно. Страшитися і бажати, тужити і радіти правильно, тільки якщо ці душевні хвилювання стосуються правильних речей (Про місто Боже. XIV, 9). Занепокоєння свідчить про те, що ми не вдома, що наше перебування в цьому світі є лише тимчасовим, що ми прямуємо далі».