«Вона довго лікувалась. Дуже довго. Куди тільки не їздила: і на зрошення, і до джерел. Нічого не помагало. Та вона все місто переорала у пошуках гарних та розумних лікарів. Ті лише руками розводили: мовляв, уся надія на бога. А бога на той час і не було зовсім. Точніше, був, звісно, але його офіційно не визнавали. А вона лікувалася та вірила. Вірила та лікувалася. Довго лежала в гінекологічних відділеннях. І так звикла, що кожну лікарню почала вважати другою домівкою. У лікарні можна було відлежатись і подумати. Вона завжди думала лише про дитину. Про майбутню дитину. Напевно, це був той самий материнський інстинкт. Думка про дитину не давала Люсі спокою. І ще вона згадувала важкий, похмурий погляд чоловіка, що ковзав її фігурою і зупинявся на животі. Зустрівши цей погляд, вона миттю підбирала живіт, затамувавши подих. Чекала, що він скаже. Може, вилається або на ліжко завалить. Але чоловік мовчки пирхав і виходив із кімнати. Вона відпускала живіт і провела рукою по грудях, по стегнах, по боках. Долоні ковзали по гладкому тілу, а вона насилу утримувалася від ридання: ну чого, чого йому не вистачає? Тіло добре, сама чиста, дихання свіже, потім, як від сусідки Томки, не несе. А час тихо клацнув миті, що переходять у дні, тижні, роки та десятиліття. Вони так і жили: тихо, не лаючись, наче затамувавши подих. Кожен чогось чекав. А в хаті оселилася туга. Втім, вона завжди жила у цьому будинку. Люся одразу відчула тугу, щойно переступивши поріг після весілля. Наречений не зволив перенести її на руках, лише взяв під лікоть…»