Автор розглядає твори А. С. Пушкіна як прояви двох протилежних тенденцій: лібертинажної, спрямованої на десакралізацію та профанування існуючих у його час соціальних та конфесійних норм, та профетичної, орієнтованої на сакралізацію ролі поета як співрозмовника царя. Однією з головних тем є відносини Пушкіна з обома царями: імператором Олександром, якому Пушкін-лібертен «підсвистував аж до труни», і імператором Миколою, адресатом «вільної хвали» Пушкіна-пророка. Важливою складовою дослідження є аналіз суспільної поведінки поета, який розуміється тут як самоцінний продукт пушкінського творчості. Автор показує, як публічна поведінка Пушкіна стає тим чином, яким сучасники судили про поета і який формував його соціальну репутацію. Заключні глави присвячені рецепції Пушкіна шістдесятниками та Ф.М.Достоєвським, який, слідом за Гоголем, оголосив Пушкіна пророком.