«Коли людина переживає щось жахливе, його розум здатний повністю поховати спогад про це в надрах підсвідомості – настільки глибоко, що повернутися воно може лише у вигляді своєрідного спалаху, флешбека, спровокованого зоровим чином, запахом або звуком». На цій ідеї американські психотерапевти та юристи побудували цілу індустрію лікування та судового захисту людей, які заявляють, що у них раптово «відновилися» спогади про найжахливіші речі – починаючи з пережитого в дитинстві насильства та закінчуючи вбивством. Професор психології Елізабет Лофтус, одна з найвпливовіших сучасних дослідників, яка зробила величезний внесок у розуміння реконструктивної природи людської пам'яті, не заперечує проблеми сімейного насильства та співпереживає жертвам, але все ж таки відкидає ідею «пригнічених» спогадів. На думку Лофтуса, не існує абсолютно жодних наукових доказів того, що спогади про травму систематично виганяються в підсвідомість, а потім через роки відновлюються у незмінному вигляді. У той самий час експериментальні дані, отримані під час своїх досліджень д-ра Лофтус, наочно показують, що будь-які фантастичні картини на згадку про людину можна просто впровадити. «Я вивчаю пам'ять, і це – скептик. Але розказане в цій книзі набагато важливіше, ніж мої ретельно контрольовані наукові дослідження чи будь-які приватні суперечки, які я можу вести з тими, хто люто чіпляється за віру у витіснення спогадів. Драма, що розгортається на наших очах, заснована на найглибших механізмах людської психіки – корінням вона йде туди, де реальність існує у вигляді символів, де образи під впливом пережитого досвіду та емоцій перетворюються на спогади, де можливі будь-які тлумачення». (Елізабет Лофтус)