«Коли Амарель Парасіс вийшла на вулицю відразу після заходу сонця, щоб піти напитися, йшов дощ. В ньому відчувалося дивне диво. Краплі дощу були блідо-ліловими, червоними та мідного відтінку. Плавні лінії, ніби струмені рідких сутінків, що перетворюються на туман, що світиться, коли вони ударяли в теплу від денного сонця бруківку. Відчуття від повітря було таке, ніби на шкірі лопалися бульбашки шампанського. Над темними дахами вдалині виблискували блискавки, біло-блакитні, слідом за ними лунали гуркіт грому. Амарель готова була присягнутися, що чує крізь грім крики. Чарівники знову за своє взялися, будь вони прокляті…»