— Доллі, повір мені, це помилка, — сірий погляд чоловіка зовсім не виглядав винним. Ще б пак. Він увесь час намагався виправдатися, грав зі мною як і раніше і обманював. Але я надто сильно втомилася від цього. — Н-не треба, п-будь ласка… — прошепотіла більше для себе, — вистачить. Він смикнув щокою. Психанув, підтвердивши те, що я подумала. Хотів знову змусити мене повірити в його брехню. І ось, на руках у мене двоє дітей, йде процес з нашого розлучення, а я поринаю в спогади півторарічної давності, коли ми обидва ще були щасливі. Чи можу я пробачити? Чого варта брехня? І на чий бік постане суд?