Я глибоко вдихнула. Цей запах. Мій холодний лісовий дощ. Господи. Хвиля полегшення знову захлиснула мене. Він не поїхав. Хантер був тут, поряд зі мною, вкриваючи своїм могутнім тілом від усього світу. Я поклала руки на його широкі плечі і здавалося біль почав затихати. Сльози знову побігли по щоках. Але це вже були сльози полегшення. Своїми сильними руками Хантер підняв моє обличчя, витираючи великими пальцями сльози з обличчя, гладив волосся. Мені хотілося розчинитись у ньому. Було так добре, тепло та безпечно…. Зараз я була в лісі, торкалася листя, вдихала його холодне, м'яке повітря. Він укутував мене від невидимих стріл, що летіли в мене, оберігаючи та захищаючи від усього поганого. І я не хотіла виходити з нього. Тільки лягти на вологу прохолодну траву і дивитися на синє небо і дихати на повні груди, знаючи, що жоден хижак не дістане мене тут