«Тільки разів у житті я так сміявся. Це не була та натягнута посмішка, з якою ми вислуховуємо анекдоти друзів і в зморшках сміху навколо очей ховаємо не веселощі, а незручність і навіть сором; це не був навіть сміх сангвініка – тривалий, розкотисто-вільний гуркіт, якому заздрять перехожі та сусіди по вагону; це був регіт, який владно оволодів не тільки обличчям, а й усім моїм тілом. Він півгодини душив мене і бив, як у кашлюку, він вивертав мене навиворіт, кидав на траву, на ліжко, вивертав руки та ноги, скорочуючи м'язи в таких жорстоких судомах, що оточуючі вже почали боятися за моє життя. Чужий вдавання, щирий до глибини душі, це був той рідкісний і щасливий сміх, який залишає світлий слід на все ваше життя і в найглибшій старості, коли все вже пережито, поховано, забуто, викликає відбиту посмішку…»