Біл туман по лісі постіль, серед сосен висота, пробирається, серед синь берез, серед плач-трави, то туман зі слів, з людської поголоски. З людської поголоски, з дівочих сліз, де стирчать стовпи зламаних берез, де в вир темрява глибоко пішла, де любов була, та в річку зійшла. Та в річку зійшли темні ночі. І в тумaні тому – веди – дочки. Чий зірвало життя до цвітіння. Білий той туман – туман білих вед. … і ніхто не веде, як туман веду вибирає, веду віддає, веду забирає. Веди нікому не відомі. Прийдуть на узліссі ліси з туману. Білі всі. І сядуть віночки плести, пісні співати… І, не дай боже, хлопцю вийти на їхній поклик… Не втече він живий, коли серцем не чистий. Замінять його веди в найтемніший вир на річці. У той вир, у якому самі втопилися від кохання… А якщо хлопець серцем світив, то веди йому подарунок дадуть такий, який сам спрощує…