По безкрайніх рівнинах, вигляд яких так втішний для російської людини мчить бричка. Трійка вгодованих коней, чий вигляд уособлює золотий вік дворянства і розпусного поміщицького життя біжить дорогою, що йде вдалину. З брички ми можемо почути два голоси: сильний і наказовий і тоненький той, хто відповідає йому: — Ви це, Павле Олексійовичу, киньте. Це місто мені довіри не вселяє. Усі там ходять похмурі, похмурі. Це не люди, це варвари. Навіть церкви нема. Глуш неймовірна. Безкрайніми рівнинами, вигляд яких так втішний для російської людини мчить бричка. Трійка вгодованих коней, чий вигляд уособлює золотий вік дворянства і розпусного поміщицького життя біжить дорогою, що йде вдалину. З брички ми можемо почути два голоси: сильний і наказовий і тоненький той, хто відповідає йому: — Ви це, Павле Олексійовичу, киньте. Це місто мені довіри не вселяє. Усі там ходять похмурі, похмурі. Це не люди, це варвари. Навіть церкви нема. Глуш неймовірна.