Жертви стокгольмського синдрому не знають про те, що в будь-який момент можна просто піти, — не терпіти, не страждати, не плакати, не виконувати забаганки того, хто з них знущається, і не робити того, що не хочеться робити, — а просто встати, розвернутися і піти своєю дорогою. На вигляд повноцінна людина, вона настільки морально пригнічена, підпорядкована або навіть поневолена іншими людьми і сформованими обставинами, що вона просто не розуміє, не знає і не усвідомлює, що вона може просто встати і відразу припинити все це. Одним словом, одним рухом, однією дією. Тому що він не в клітці та не в ланцюгах; він не хворий фізично і не виснажений. Насправді він цілком вільний і має право сам розпоряджатися своїм життям, сам вирішувати для себе, що йому робити, в якому напрямі рухатись, як жити, з ким спілкуватися, чим займатися. І ланцюги, і клітини існують тільки в його змученій уяві. І він будь-якої миті може переступити через них і піти своєю дорогою. Але він цього не знає.