Життя індіанських племен здавалося блідим завойовникам, що прийшли на їхні землі з вогнем і мечем, дуже примітивним. А вони самі – відсталими варварами, кровожерливими дикунами, не гідними звання Людини. Простота та безкорисливість індіанців сприймалася загарбниками як дурість. Безстрашність і волелюбність – як злість. Духовна міць та близькість до природи – як неповноцінність. Хіба можуть ці первісні створіння сприймати витончену поезію? Відгукуватися всіма струнами душі на диво музики? Тремтіти всім серцем від неземного кохання??? Звичайно ж ні! Але, тим не менш ... В оповіданнях "... І ми станемо єдиним цілим", "Завдяки і всупереч" і "Так ось воно яке - кохання!" оповідається про два покоління індіанців, здатних щиро, самозабутньо любити. Про їхні гарячі, віддані, мрійливі, піднесені серця, які заради своєї любові можуть подолати будь-які труднощі та випробування.