Для остаточно вільної та остаточно самотньої «екзистенційної» людини прощення – важка робота. Важка як тому, що допускає лише одну форму відповідальності – перед собою, а й тому, що нерідко обертається виною «прощателя». Ця вина стає єдиною, нехай і болісною основою його існування, джерелом майже неможливих слів про те, що прощення - і біда, і спокуса, і безумство, і покарання тіла, і брехня, і правда, і злочин, і непрощення, зрештою . Рухана важкою роботою прощення проза Поліни Барскової доводить цими майже неможливими словами, що прощення може бути втілене в останню доступну для «екзистенційної» людини форму мистецтва – мистецтва дивитися на людей у страшний історичний дрібноскоп і бачити їх у величезному наближенні, що рятує.