«Ми не хотіли собі такої свободи. Ми б краще залишилися під землею, де світло лилося тільки з яскраво-червоних енергозберігаючих ламп, а неонові плафони зрідка миготіли в напівтемних тунелях у такт гуркітливим гуркотом механізмів. Ми залишилися б у лабораторіях та законсервованих бункерах, забувши про те, що таке океани, сонячне світло та свіже повітря після грози. Але нам треба було вийти. Людство мало вступити в третю стадію і вийти на поверхню, де під вогненним вітром міста перетворювалися на порох, де під спекотним сірим небом розтоплювалося скло, затягуючи пустирі срібною плівкою, а, здавалося б, вічні океани злилися з небом непроглядними, чорними від копоти. . Людям треба було вийти в це пекло і тоді... вони створили нас. Щось більше, ніж просто пілоти в екзоскелетах, досконаліші, ніж вояки з протезами, просочені антирадою від численних лікувань. Ми стали новою програмою. "Другим поколінням", як охрестили нас науковці. Якби ми знали, що нам за це загрожує. Якби вчені провели трохи більше досвідів... Чи погодилися б ми, добровольці, на такий ризик? Ха… Про що мова, звичайно ж, так. Знаючи ціну, ми все одно віддали б життя заради «оновлення», передчуваючи яке це — відчувати себе єдиним цілим з машиною. Коли ти відчуваєш своїм тілом кожен датчик і сенсор, коли зчитуєш показання всіх фотоелементів раніше, ніж вони встигали б оброблятися звичайним штучним інтелектом. Так, такими ми були, «Другі». Єдині, хто виходив на поверхню, нехай навіть не своїм тілом, а машиною. Ми були надією людства та його вірою у нове майбутнє. З нами світ вступив до Третьої стадії…»