Виморочність паризького життя задана з першого оповідання, з виїзду крамарів за місто раз на рік - поїсти на траві, почути солов'я, поєднатися за покликом плоті. І це все. Якщо й майне в цих оповіданнях природне почуття, то як зелена дачна трава для городян - півдня, і досить. Але й ці півдня можуть стати одкровенням — нехай страшним, — заради якого жива людина. Бо найстрашніше не смертоносне ревнощі і навіть не тремтить відкриття, що черговий зміст виявився твоєю ж дочкою від давнього зв'язку. Усього жахливіше слова цікавої провінціалки: «Я хотіла дізнатися про ваду… нічого цікавого». До цієї безодні – «нічого цікавого» – підводить Мопассан читача. Чи дістане мужності зазирнути?