У стінах коледжу, як і за його межами, всі вважали Поліну розпусною дівчиною. Її ненавиділи. Я теж її ненавиділа. Щоправда, лише дві з половиною години у своєму житті. Доки не дізналася про її долю поза нашим полем зору. Якось Поліна забрала документи та зникла. Одні стверджували, що вона зв'язалася з поганою компанією, і її більше немає в живих. Інші - що пішла стопами своєї матері і влаштувалася на роботу «для таких, як вона». Незабаром про неї взагалі забули. Через півтора роки я несподівано зустріла її там, де хтось найменше очікував її побачити. Тоді я зрозуміла, що все, що ми мали – просто чутки.