«Саван… Чорний оксамитовий саван… Чорний оксамитовий… Слово не виходило зі свідомості, настирливо повторювалося знову і знову. — Саван… — мимоволі прошепотіли губи. - Чорний, неодмінно чорний, і, звичайно, оксамитовий ... - Що ти залагодив! – невдоволено промовив Голос. - Дався тобі цей саван! Дій! Ішов дрібний дощик, майже зовсім стемніло, на вулиці було пустельно, лише зрідка по асфальту проносилися машини, які невідомо куди поспішали. — Саме час, — сказав Голос. Зсередини череп ніби довбав незримий дятел. Саван…»