«Сповідатися, відійшовши від себе… Я не божевільний, але… Так, це завжди загрожує… Втім, як інакше зрозуміти, що є самота, страждання, несправедливість?.. Це моя адекватність». Головний герой виявляє себе заблукавши вночі посеред дороги, оточений тишею нескінченних полів навколо. Не пам'ятаючи, як він тут опинився, він продовжує відволікатися від дороги спогадами свого дитинства, навіяними краєвидами за вікном, як одного разу провів літо в селі, поки не помічає будинок, що самотньо стоїть вдалині. Незнайомці, яка живе в тому будинку, він довіряє найпотаємніше, навпомацки пробираючись по дорозі до свого головного відкриття і озвучуючи турбуючі його думки. Вперше зазнавши справжнього спокою, герой затримується на довше, ніж міг припустити, виліковуючись, як йому здається, душевними розмовами. Він не ставить лише питання, чому доля завела його в ці краї і як зуміти зберегти пережите почуття. Мабуть, життя готує його до нового випробування? Про цінність розмов, лікування розмовами; про пошук втіхи, умиротворення; про довіру сокровенного незнайомцю; про крик загубленої душі; про заперечення суспільства, нав'язаних стандартів, логічних рішень; про відносність реальності та божевілля.