Станіслав Олефір – з того покоління, яке грало не в «війнушку» – лише у «війну»: не могло легко подумки ставитися до цього слова. Перемогу вони святкувати не вміли – як можна радіти дню, який забрав життя батька, хрещеного, діда, дядька? Але при всій їх серйозності «молодші діти війни» зберегли про страшні роки не лише лякаючі спогади: залишилися в їх пам'яті та епізоди вражаюче світлі, іноді навіть смішні. У колекції замальовок під загальною назвою «Коли я був маленьким, ми мали війну… » ніби сплелися докупи всі прикмети епохи. Колективізація та німецький наступ, визволення села та повоєнний голод, «вороги народу» та полонені – все це в книзі є, і всього цього тут немає. Про визначальні історичні події Станіслав Олефір розповідає у коротких нарисах за допомогою історій простих людей, уникаючи гучних слів та узагальнень. А оскільки життя в селі, де відбувається дія, немислиме без тварин, вони стають героями майже половини оповідань: друзі-собаки, безголосі кури і славне порося Шерстюк, що спритно обігає міни в пошуках картоплі, виявляються не менш цікавими, ніж люди. окупованого німцями українського села показано очима хлопчика 4–7 років, для якого однаково значущі будь-які події. Несподівано подарована німецьким солдатом коробка сірників або коза, що пробиває копитами дірки в даху землянки, – образи, що однаково торкаються дитячої душі. Війна оголює все найважливіше і приховує миттєве, наносне, проза Станіслава Олефіра дає це відчути в повній мірі. 2015-го. За професією він був агрономом і педагогом-хіміком, а за покликанням – мисливцем і мандрівником, тому більшість його книг – про тайгу, Крайню Півночі, диких тварин, з ними він був знайомий не з чуток. Збірка, яку ви тримаєте в руках, у цьому сенсі унікальна: дія відбувається зовсім в інших місцях, в інші часи, і в центрі уваги тут передусім люди. Видання доповнене ілюстраціями Олексія Капнінського (Капича) – легкими, стилістично вивіреними, навмисне дитячими: здається, ніби створив їх сам головний герой.