Всю вагітність я відчувала каверзу. У мене народився син три роки тому. Ні, не так. Три роки тому у мене народилося щось, із якого я зробила собі сина. Воно, щось, репетувало всі ночі безперервно, воно писало і какало на себе, на мене і на весь навколишній світ. Воно не вміло говорити, сидіти, стояти та ходити. У нього капали слини, росли зуби і затягалося тім'ячко. Воно щомиті норовило загробити себе струмом, стільцем, дихлофосом, пилососом, цвяхом, просто самим собою. Я пережила роки без сну, не померла до останнього його зуба, я навчила його сидіти, ходити, співати, малювати, какати, писати, рахувати і читати. У чотири роки мій син знає ази ментальної арифметики, він заучує напам'ять величезні вірші та перемагає у конкурсах. Я зробила це! І що ви вважаєте? Все нанівець! Усі мої багаторічні праці, вкладене серце, душа, нервова система, виїдена печінка – і все це дарма? У мене на руках лежить ще одна субстанція, яка писала і писала по периметру, без зубів, мізків… Як? Що, все наново?