Політичний роман — жанр особливий, ніби «прикордонний» між реалізмом та фантасмагорією. Здається, не випадково твори, що тяжіють до цього жанру (бо власне жанрові рамки дуже розпливчасті і практично не зустрічаються в «шаблонному» вигляді), як правило, виявляються антиутопія або похмурими прогнозами, або ж грішать надмірною публіцистичністю, за якою втрачається художня складова. Завдяки екзотичності даного жанру, напевно, він представлений у вітчизняній літературі менш багатьма романами. Малі форми, навіть повісті, тут недоречні. У цьому жанрі творили в радянському минулому Сава Дангулов, Юліан Семенов, а сьогодні до нього можна віднести, з багатьма натяжками, низку романів Юлії Латиніної та Віктора Суворова, плюс ще кілька менш відомих імен та книжкових назв. На відміну від інших ніш вітчизняної літератури, тут ще є вакантні місця для романістів. Проте стати автором політичних романів об'єктивно важко — як мінімум, це амплуа має на увазі не шапкове, а близьке знайомство з виворотом того величезного й строкатого цілого, що непосвячені називають «великою політикою»... Прозаїк і публіцист Валерій Казаков — саме з таких людей. За плечима у нього військово-журналістська кар'єра, Афганістан і більше 10 років державної служби в структурах, одні назви яких викликають небезпечний мороз між лопаток: Рада Безпеки РФ, Адміністрація Президента РФ, помічник повноважного представника Президента РФ в Сибірському федеральному окрузі. Весь час своєї служби Валерій Казаков займався не лише державними справами, а й літературною творчістю. Підсумок його закономірний — він автор семи прозаїко-публіцистичних книг, збірки поезій та кількох циклів оповідань. І ось видавництво «Вагріус Плюс» подарувало читачам новий роман Валерія Казакова «Тінь гобліна». Книгу цю можна назвати дилогією, оскільки вона складається з двох цілком самостійних частин, об'єднаних загальним головним героєм: «Міжлізень» та «Тінь гобліна». Різкий, точно обірваний фінал другої «книги в книзі» дає натяк на продовження розповіді, суть якого в анотації виражена так: «…складний і часом жорстокий світ сучасних чоловіків. Це світ переживань і зради, світ самотності і молитви, світ чиновницьких інтриг і простих людських слабкостей…» Зрозуміло, що маються на увазі не аби які «сучасні чоловіки», а самий що ні є колір нації, люди, зодягнені високими повноваженнями через позамежні посади, на яких вони опинилися, хто — за власним гарячим бажанням, хто — за збігом сприятливих обставин, хто — довгим шляхом, що складається з інтриг, спроб і помилок… Аксіома, що й насправді верху ніщо людське людям не чуже. Але людський фактор вторгається у велику політику, і наслідки цього бувають непередбачувані… Такий основний лейтмотив будь-якого — не лише авторства Валерія Казакова — політичного роману. Якщо тільки йдеться про художній твір, що дозволяє робити припущення. Якщо ж повністю заперечити авторські фантазії, залишиться сухе історичне дослідження або доповідна записка про перспективи якогось заходу з грифом «Цілком таємно» та кодом доступу для тих, хто уособлює собою державу… Валерій Казаков успішно впорався з припущеннями, перетворивши політичні ігри на захоплюючий роман. Щоправда, у цьому ж полі розташовується і єдиний нюанс, на який можна нарікати автору… Мені, як читачеві, здалося, що Валерій Казаков дещо нашкодив своєму роману, випередивши його сакраментальною фразою: «Усі персонажі та події, описані в романі, вигадані, а збіги імен та прізвищ випадкові і є плодом фантазії автора». Однозначно, що ця приписка необхідна з метою особистої безпеки письменника, чия фантазія ширяє на висоті, куди дивитися боляче… За її наявності якщо комусь із читачів здалися надто прозорими збіги імен героїв, назв структур та географічних точок – це просто здалося! Виняток, втім, становить головний герой, чиє ім'я викликає, швидше, алюзію на часи Івана Грозного: Малюта Скураш. І який, подібно до головного героя творів більшості історичних романістів, згідно з розстановкою сил, заданою ще батьком історичного жанру Вальтером Скоттом, знаходиться між кількома ворогуючими таборами і ламає голову, як йому зберегти не лише кар'єру, а й саме життя… Бо у великій політиці незатишно, як на канаті над прірвою. Та ще й зловісна тінь гобліна додає чорноти тому, що відбувається, — якась сила зла, що дала назву роману, присутня в ньому далеко не на першому плані, як і належить негативній інфернальності, але морок, що виливається нею, пронизує все навколо. Проте якби не попередження про фантазійність романі, його сила на читача, та й на правлячий прошарок міг би бути більш «забійним». Бо тоді сенс книги «Тінь гобліна» був би — не треба вважати народ тупою масою, всі політичні ігри розшифровані, всі зверхні інтриги зрозумілі. Ми знаємо, якими шляхами ви досягаєте своїх місць, своєї могутності, своєї значущості! Нам відомо, що у кожного з вас є «Кощеєва смерть» у шкаралупі яйця… Міцніше художньої сили правди ще нічого не винайдено в літературі. І до неї потрібно шукати інші ключі розуміння та розуміння чисто читацького задоволення. Скажімо, віру в те, що нинішні важкі часи пройдуть, і методи політичних технологій зміняться на краще, а то й зовсім не потрібні — адже немає темряви більше досконалішою, ніж темрява перед світанком. Недарма ж остання фраза роману починається дуже красиво: «Летуча у прірву час уповільнила своє падіння і насторожилася в передчутті змін…» І ми, як і заповідано всім живим, чекаємо змін.