«… Найменше Случевський був художник. Він писав свої вірші якось по-дитячому, каракулями, не почерку, а виразів. У поезії він був непрямий, але як Мойсей. Йому потрібен був свій Аарон, щоб передавати іншим божеські дієслова; він любив виступати під чужою маскою: Мефістофеля, "односторонньої людини", духу ("Посмертні пісні"), любив запозичувати чужу форму, хоча б пушкінської поеми. Коли ж, у „Піснях з куточка“, наприклад, він говорив прямо від себе, все в нього виходило якось нескладно, майже смішно, і водночас часто пророчо сильно, вогненно яскраво. У найцікавіших місцях своїх віршів він раптом збивався на прозу, недоречно вставленим слівцем розбивав усю чарівність і, можливо, саме цим досягав особливого, йому властивого, враження. Вірші Случевського часто потворні, але це те ж неподобство, як у викривлених кактусів або жахливих риб-телескопів. Це – неподобство, в якому немає нічого вульгарного, нічого низького, скоріше своєрідність, хоч і чуже красивості. …» (В.Брюсов)