«…Ці тварюки були всюди. Їхні зіниці фосфоресували у темряві. Ейб лежав на дерев'яному ящику, прихований від цікавих очей зваленими в купу мішками. Адам підтяг до нього пару бочок і, напружившись, поставив одну на іншу. У повітрі різко запахло зіпсованою рибою. Тепер навіть найуважніший пасажир «Катерини» не помітив би у нагромадженні вантажу, що розтягнено на дошках, нерухоме людське тіло. А якби все-таки помітив – мовчки поспішив піти, вирішивши, що бідолаха вже переселився у щасливіше і веселіше місце, де не було ні жадібних щурів, ні сизого пилу, кошлатої, як клаптя вати…»