Хіба шкодує про свою швидку смерть звір, що замерзає в снігу? Хіба сумує за кінцем свого життя дерево, чий стовбур гне до землі ураган? Хіба древні гори, з'їдені вітром, зітхають про колишню неприступну велич своїх схилів? Ні, сумує за минуле тільки людина. Не проллє воно сліз про зниклі в безодні острови, не згадуватиме прогиблих у часі своїх мешканців. Ні, пам'ятає минуле лише людина. Тільки людина зберігає марну пам'ять про те, чого немає. Але поки люди пам'ятають про тебе, хіба можна сказати що твої справи, і життя твоє, та й ти сам, зникли? І тому вічно може жити людина, що залишилася в сагах, які співають біля вогнищ мудрі скальди. Хіба це не варто всіх багатств світу? Хіба не варто всього, що є на світі, вічне життя в серцях людей, що прийшли після тебе? Але сага не той товар, який можна купити. Адже співають їх лише про тих, хто живе так, ніби вже знає, що ніколи не помре.