Я ніколи не любив цю планету. Скажу навіть більше, я її щиро ненавидів. Зневажав усіма фібрами душі. І щодня, скільки себе пам'ятаю, мріяв про той день, коли нарешті залишу цей скований льодом і задушений бурею світ позаду. Протягом довгих двадцяти років Цитадель була єдиним місцем, яке я називав будинком, а її мешканці були моєю єдиною родиною. Я досі пам'ятаю момент, коли усвідомив, що не зможу бути частиною цілого, і день, коли моя справжня сім'я впала і розбилася вщент так само безповоротно, як створена вітром крижана скульптура. День, коли зникла мама. Десять років минуло, як вона зникла, а я досі звинувачую себе за те, що дозволив їй відлетіти.