Спогади про літні канікули у бабусі райдужні та чарівні, а історії, розказані тітками таємничі. Катаріна Хагена розповідає про жінок однієї сім'ї, переплітаючи долі трьох поколінь. Роман про забуття і про пам'ять, хвилюючий, чудово кумедний, і в той же час мудрий. Коли Беттіна померла, її дім дістався у спадок Ірис. Через стільки років, Ірис знову опиняється у старому будинку своєї бабусі, де вона проводила літні канікули та грала зі своєю двоюрідною сестрою у перевдягання. Вона блукає кімнатами і садом, світом, де час зупинився. У цьому світі червона смородина стає білою за ніч, сльози можна законсервувати, дерева цвітуть двічі, села зникають, а жінки висікають із кінчиків пальців іскри. За цей час сад здичав. Після свого падіння з яблуні Беттіна спочатку стала розсіяною, потім забудькуватою і насамкінець вона вже не впізнавала нічого і нікого, навіть своїх власних трьох дочок. Ірис прожила цілий тиждень одна в будинку. Вона не знає, чи хоче залишити собі цей будинок. Вона купається у Чорному озері, приймає гостей, цілує брата колишньої подруги та перефарбовує стіни. Блукаючи з кімнати в кімнату, вона шукає на дотик спогади, які забула: Чим справді займався дідусь, перш ніж пішов на війну? Які чоловіки любили дочок Беттін? Хто їв яблука прямо із зернятками? Нарешті Ірис згадує тієї ночі, коли з її двоюрідною сестрою Розмарі сталося нещастя: що робила Розмарі на даху зимового саду? Чи хотіла вона ще щось сказати їй, Ірис? Ірис здогадується, що існують різні форми забуття та спогад лише одна з них.