Дівчина була схожа на Христину Данську, чиє зображення висіло одразу, на стіні. Можливо, причиною подібності був загадковий погляд або припухла нижня губа; а може, їх поєднувала вразливість, властива молодості, а також страх перед тим, що готує майбутнє. Зробивши ще кілька кроків, я змогла розрізнити колір її очей. Вони були невимовного сіро-блакитного відтінку, із зеленими цятками. Коли я зупинилася перед нею, ці очі глянули на мене. Шедевр Гольбейна висів праворуч від неї. Мистецтво і життя були поруч, і я відразу зрозуміла, який з двох творів є більшим. Я також знала, яке з них було моїм власним відображенням. Я взяла її за руку, і в мене виникло відчуття, ніби я тримаю свою власну кисть або руку своєї матері — руку, зроблену з тієї самої плоті та крові, що і я. Доторкнувшись до дівчини, я відчула себе впевненіше та досконаліше, ніж раніше. Я довго і пильно дивилася їй у вічі, і губи дівчини торкнулася легкої посмішки. І тоді я абсолютно точно зрозуміла, що знайшла, нарешті, те, що шукала багато років: я щойно віч-на-віч зіткнулася з моїм власним, справжнім, живим шедевром.