…Страшний Катаклізм потряс материки планети. Цивілізація загинула, людство знищено. З мільйонів залишилися одиниці, від міст – руїни. Але, навіть ці руїни — не для них. Це — рукопис людини, яка вціліла в перші дні і зуміла вижити далі. Це — може статися і з нами… Коли гірський орел — Клаш — спускається на могутніх крилах на рівнину, коли степовий мустанг — Пхай — піднімає голову до неба, а похмурий Свинорил поспішає забратися у своє підземелля — це означає, що над преріями знову встає. . А ще — що ми, таки, живі… Моє ім'я — Даромір. Мої близькі звуть мене Даром, решта — Сірим Левом. Це прізвисько я отримав від Білої Сови — шамана нашого роду та всієї долини. За витривалість — від часу, коли Багряне Щось розтоплює перші крижинки на застиглій траві, і до пори, коли останні з щурів-трупоїдів, виходять на нічне полювання, я можу пройти з тушею бурого Джейра на спині, несучи її до загального багаття. За лють — Шкура звіра, яку я ношу на плечах, скальпи ворогів і ікла звірів, що прикрасили її, рубці від ран, що сполосували все тіло — ніхто, що нині живе, не зможе сказати, що їхній вождь хоч раз ухилився від бою. я вождь. Я — голова роду, що став ним, ще не знаючи свого накреслення… Але це вже було відомо Речею та Сові. Я залишився людиною серед лютого холоду ночі, коли був один, я заслужив на це, коли нове сонце висвітлило прерії від Синьої річки і до Каньйону смерті, і я залишуся ним, поки буду здатним бути першим серед свого народу. Серед тих, хто вижив, і тепер житиме — навіть якщо небо остаточно змішається із землею. Але я не один. Ната, моя вірна подруга, з маленьким Диком на руках, знаходиться біля мене. Еліна — мати нашої дитини — спокійно стоїть поряд і впевнено дивиться в далечінь. Угар, потужний пес, лежить у наших ногах. Ми залишили своє минуле. Але воно не залишило нас. У кожного з нас — свій біль, своя історія і свій слід, який може перерватися будь-якої миті… Кожен загнав свою пам'ять у далечінь — але іноді вона виривається назад, нагадуючи про те, як страшно, як криваво і моторошно все починалося…< /p>