У прозорих водах Південної Атлантики, насолоджуючись молодістю та силою, гуляв на волі Луфар. Довгий, з тугим, ніби відлитим із сірої сталі, тілом, з обтічним гладким чолом і потужним хвостом, з міцною щелепою і пильним оком — він був прекрасний. Він жив, полював, грав, ніжився в теплих океанських течіях, і ніщо не затьмарювало його свободи. Рідні місця були на північ від екватора, і Луфар не пам'ятав їх, не повертався туди, його не наздогнав ще незаперечний закон всього живого, який змушує риб у певний термін рухатися на нерестилище, туди, де колись з'явилися вони на світ, де батьки залишили їх. беззахисними икринками — заявкою на майбутнє, незрозумілою примарою продовження свого роду.