Навіть через десяток років Максим Голіков так і не може згадати, як йому вдалося вибратися з психлікарні. Чорна пляма в його особистому календарі простягається від плутанини та апатії кінця дев'яностих до восьмого року нового століття, добряче забризкавши ще багато сторінок, але про це він якраз шкодує найменше. Все, що відбувалося раніше, являє собою пунктирну лінію, штрихи якої відзначають події важливі або досить нікчемні і перемежовуються порожнечою тривалістю від декількох хвилин до кількох діб. Але й це лише приблизно, адже, намагаючись згадати втрачене, він може судити про відрізки часу лише побічно, а про те, що сталося з ним, — з чужих слів. У будь-якому випадку він опинився на волі, так і не позбавлений постійного відчуття небезпеки. Рятує від остаточного параноїдального змору лише те, що вся його колишня, справжня, добольнична, вкрадена кимось життя давно стала для нього подобою тіні на склі: він вдивляється в цю тінь, з виразним холодком розуміючи, що тінь йому не належить, і в той же час не може розглянути, чия ж вона: чи то людину, яка намагається зазирнути з темряви, що панувала зовні, у освітлений будинок і, ймовірно, повернутися додому; чи це тінь волоцюги, навіки позбавленого будинку, спокою і навіть пам'яті про найкращі дні, що заблукав у марних потугах обірвати мандрівку, якої й ворогові не забажаєш.