«Поштова трійка стояла біля воріт; валізу було винесено; я почав прощатися і думав, поцілувавшись з усіма, сісти на візок і їхати, але мусило заплатити данину старовині. Мене посадили, мати і сестри сіли, хлопчик, що їхав зі мною, був також посаджений, навіть покоївка, що вбігла сказати, що візник квапить, підпала тієї ж долі: "Сідай", - сказала їй наказово матінка; дівчина озирнулася навкруги, глянула на матінку, ніби бажаючи висловити, що їй соромно сидіти з панами, але при новому наказі сіла на підлогу, задовольняючи одночасно і панському наказу і рабської розбірливості. Кілька хвилин тривало благочестиве мовчання, потім усі встали і, повернувшись у передній кут, помолилися розп'яттю, що висів там...»