Уявляти талановиту роботу завжди приємно. А книга Олесі Ніколаєвої «Православ'я та свобода» безперечно відзначена Божим даром примноженого таланту. У центрі її уваги – проблема свободи волі, тобто та проблема, яка була болісним питанням для багатьох (і часто – видатних) розумів, не освічених світлом богознавства, але яка отримує свій природний дозвіл лише у невечірньому світлі Одкровення. Адже саме в променях його відкривається той непорушний факт, що свобода, тобто, за словами В. Лоського, «здатність визначати себе із самого себе», і «надає людині особливості, що відрізняє її: бути створеним за образом Божим, ту особливість, яку ми можемо назвати особистим його гідністю»[1]. Гріхопадіння спотворило і спотворило цю первозданну гідність. «Непослух Богу, який проявився як творіння волі диявола, перші люди добровільно відпали від Бога і приліпилися до диявола, ввели себе в гріх і гріх у себе (див.: Рим. 5:19) і тим самим в основі порушили весь моральний закон Божий , який є не чим іншим, як волею Божою, що вимагає від людини одного – свідомого та добровільного послуху та вимушеної покірності»[2]. Щоправда, свобода волі як початковий дар Божий була повністю втрачена людиною, але повернути її у колишній чистоті він сам собою не був вже здатний. Це було під силу лише Спасителю світу. Тому, як каже преподобний Іоанн Дамаскін, «Господь, пожалівши власне творіння, що добровільно прийняло пристрасть гріха, немов посів ворожий, сприйняв хворе цілком, щоб у цілому зцілити: бо «несприйняте» невиліковно”. А що сприйнято, те й рятується. Що ж занепало і колись постраждало, як не розум і його розумне прагнення, тобто волення? Це, отже, і потребувало зцілення – адже гріх є хворобою волі. Якщо Він не сприйняв розумну і мислячу душу та її волю, то не виліковував страждання людської природи – тому-то Він і сприйняв волю»[3]. А завдяки такому сприйняттю Спасителем людської волі і для нас відкрився шлях до Царства Божого – шлях вузький і тісний, але єдиний. І Царство це – лише для тих, що вільно обрали цей шлях, і здобуває воно одним лише подвигом вищої свободи, тобто добровільним підпорядкуванням волі Божої. Великою гідністю її, на наш погляд, є той факт, що про свободу тут пишеться вільно. Композиція книги, її стиль, мовні звороти – вільні. Думка тече плавно, не вируючи каламутним потоком перед штучними греблями хибних антиномій приземленого розуму. Але відчувається, що ця свобода - плід багатьох духовних борінь автора, минулих шукань і сум'яття, тобто плід особистого духовного досвіду. Саме такий «досвідчений» характер і надає твору Олесі Ніколаєвої переконливості. Безумовно, її книга – аж ніяк не богословсько-науковий трактат і не претендує на це. Звідси навряд чи можна вимагати від автора граничної та ювелірної точності формулювань та окремих висловлювань. Ця книга – скоріше богословсько-філософське есе чи навіть богословсько-публіцистичний та апологетичний твір. Але, будучи таким, твір Олесі Миколайової цілком ґрунтується на Святому Письмі та святоотцівському переказі, що є, безсумнівно, великою гідністю його. А літературний талант автора робить скарбницю Письма та Передання доступним для широкого кола православних читачів, що нині є особливо насущним. Тому, здається, книга Олесі Ніколаєвої приверне увагу як людей, обізнаних у богослов'ї, так і тих, які тільки вступають у «притвор» богознавства. Сидорів

© Московське Подвір'я Свято-Троїцької Сергієвої Лаври. 2002 З благословення Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II