«…У парадному не пахло нічим. Навіть смертю. І тим більше – сечею та фекаліями. Фекаліями… Мураш спробував усміхнутися власної інтелігентності. Він повз на другий поверх широкими сходами. Як справжнісінька мураха. Якщо тільки мурахи могли існувати в такому пекельному холоді. І голод. Засунута в кишеню пальто рука слабо стиснулася. На тому місці, де тепер пустка. Нічого. Жодної крихти від ста двадцяти п'яти грамів хліба. В'язкого, мов глина. Те, що належало йому як науковому співробітнику Музею природознавства. Як хранителю кита. — Навіщо ви це зробили? – повторив голос. - Адже вона все одно помре. А у вас є ще... був шанс вижити...»