— Це хто це тут нашого Валеру смичком обізвав? — грізно заволала Людмила Олексіївна, яку називали настільки шанобливо за значні розміри. — Ну, я й чо? — сплюнув крізь щербаті зубці хуліган. — А ніфіга та цибулі мішок! — відповіла йому гроза нашого музичного класу. — Ану тушу свою посунув і дав пройти! Ми в розмову поки не втручалися. Зазвичай одного погляду на грізне обличчя Людмили Олексіївни вистачало, щоб усі наші красуні-скрипачки могли спокійненько перетнути темний парк дорогою до метро. Ой, вибачте, красуні і Валера, дрібний гарненький очкарик, який через те, що був єдиним чоловіком у нашому класі, був пам'яткою і нашим ніжно плеканим скарбом. — А чо хлопчик мовчить? — вклинився один із дружбанів хулігана, який заступив нам дорогу. — За дівок сховався? І хотів би наш Валера, як завжди, промовчати, але тут була зачеплена чоловіча гордість. Гумор. Стеб.