«Про те, що живемо всі ми у викривленому просторі, дізнався я ще у восьмому класі з однієї книжки. Пам'ятаю, на її обкладинці сивий дядечко був намальований, з трубкою в роті. Я його за комісара Мегре прийняв. Книжка виявилася цікавою, хоча й зовсім не про детективів. Багато чого я в ній, чесно кажучи, одразу не зрозумів, але про те, що кожне тіло, навіть моє, наприклад, викривляє простір – твердо засвоїв. Для мене ця новина багато на що відкрила. Виходить, що ж від бідної людини вимагати, якщо існувати їй доводиться у суцільних викривленнях – перекрученнях – перегинах? Промінь світла і те в колесо загинається, хоч і абсолютна величина. Що ж тоді ви від нас хочете? Що не кажи, а середовище впливає. Від тебе самого вже нічого не залежить. Захочеш, наприклад, людині добро зробити, а його після цього з інфарктом невідкладно відвозить. Або, навпаки, підпустиш якусь дрібну гидоту, а тобі за це дякують, мало не цілують. І головне – чим масивніше тіло, тим сильніше воно все викривляє…»