Дуже хороша, світла та ясна проза, зі своєю тонкою та точною інтонацією, з правильним розумінням сутнісних цінностей життя. З тією любов'ю (до життя, до людей, до Неба), без якої не буває мистецтва. дивним чином, ця буденність на межі банальності народжує тиху, сумну, але виразну музику, читай - магію. Пояснення дивина, насправді. У Кумиша чиста і пильна письменницька оптика, він вдивляється в буденність уважно і співчутливо, але ще й з майже релігійною повагою до тієї величезної таємниці, яка незримо, але незаперечно залишається в повсякденному, в простій повсякденності людського життя навіть після найпильнішого розглядання. ГаросПисьменники завжди намагаються знайти дуже точне і правильне слово, або вигадати своє, або придумати несподіване поєднання слів, від яких потім захоплює дух. Якусь деталь мовну, яку ніхто раніше не помічав, а Набоков, наприклад, взяв і помітив і вивів на світ. А тут Кумиш бере і відмовляється від цього завдання, вибираючи найпосередніші, найнесподіваніші слова, навіть стерті, безликі. І ця стертість і безликість раптом стає дуже сильним художнім прийомом. Женя Беркович